Вітрина з жертвами

97

Їду якось на роботу. Природно, ранкову годину пік. Я сідаю на кінцевій, тому входжу в число щасливчиків, яким вдалося «приземлитися». Села далеко від входу, біля віконця, місце не дуже вдале: під ногами колесо автобуса, так що сиджу я рівно, а ноги змушена покласти по діагоналі, практично на ноги сусіднього пасажира. Але нічого, їхати треба.

Так от, їду, дивлюся у вікно. Автобус під’їжджає до зупинки. Вулична юрба готується штурмувати двері. Бачу дещо дивну картину: молода дівчина з маленькою дитиною на руках стоїть біля автобусних вікон, пильно вдивляючись в обличчя. Гаразд, думаю, чекає, мабуть, когось. Я опустила очі в мобілу, зачиталася Башоргом. Автобус від’їхав.

Відчуваю: хтось смикає мене за плече. Обертаюся — дівчина з малюком (виявляється, вона забралася-таки в автобус) каже: «Дайте мені місце». Не, ну я людина ввічлива, але в очі кинулася недоречність прохання. Набагато ближче до дівчини, на сидіннях біля проходу сидять люди, яких попросити стати набагато простіше — по-перше, їм не потрібно вилазити, по-друге, це чоловіки і, на мій погляд, попросити їх поступитися місцем дівчині з дитиною було б логічніше.

Встаю, перелазити через повну тітоньку-сусідку, ввинчиваюсь в натовп людей у проході. Дівчина з малюком, відтісняючи людей, всовывается на моє місце і верещить: «От блін, там же колесо!» Люди здивовано дивляться на цей спектакль. Потім я збагнула: на зупинці вона бігала біля вікон і придивлялася ще з вулиці, кого буде зганяти з насидженого місця. Ось як це зрозуміти?