Цить, дівчатка!

37

Літній день в самому розпалі, приблизно опівдні вівторка. Тролейбус, заповнений особами переважно літнього віку жіночої статі. І ми з подругою, дві мініатюрні дівчата, жваво обговорюють сюжет книги.

Ні, ми не вимовили жодного непристойного або — ще чого не вистачало! — лайливого слова. Ми не бачилися трохи менше трьох місяців і, чого гріха таїти, трохи захопилися, піддавшись емоціям. Розмовляли з усмішками — жоден скайп, жодна аська не замінить живого спілкування і палаючих очей співрозмовника.

Нас обірвала кодла бабусь, криками (куди голосніше) закликаючи нас зменшити гучність. У першу мить я, зізнатися, оторопіла. По друге — тихо пирхнула і втупилася у вікно. А потім дозволила собі і вдосталь посміятися над ситуацією, опинившись поза зоною чутності.

Задолбали не те, що у громадському транспорті свято блюдется тиша, а те, що коли я місяць тому їхала по справах у трамваї, сімох молодих людей, врубивших музику на весь салон і подпевавших з видимим задоволенням, не посмів обірвати ніхто. Правильно, адже вони і можуть відповісти.