Репелент від великої дичини

51

І все ж шуліка коршуну ворожнечу.

Довелося якось купувати фотоапарат в магазині однієї чималої компанії в Єкатеринбурзі. Не встиг увійти, як оточили, обступили, нарадили і фотоапарат (як з’ясувалося пізніше, абсолютно непридатний для потрібних мені цілей: я книжки бібліотечні хотів перезнімати, а цілий один мутний мегапискель читати не давав), і запасну батарейку, і акумулятор, і якусь сумку до нього з «підробленої коров’ячої шкіри» («наймодніша, блакитна», — життєрадісно прокоментувала продавщиця. «Синенький», — суворо поправив продавець). Купив в результаті техніки на суму в два рази більшу, ніж планував, і поїхав до себе в провінцію, мало що розуміючи.

Через пару років і в нашому Ноябрьске відкрився філіал. Пам’ятаючи про настирливої корпоративної політиці, затоварюватися у них не хотів, але якось зайшов. Дивлюся: величезний павільйон, товари в кілька рядів, продавці десь в сторонці бігають. Ніхто не пристає. От і славно, думаю. Походив з півгодинки, вибрав покупку. Пішов за продавцем через весь зал. Поки Екшн шов, всі «шуліки» якось бочком, бочком — і випарувалися: в інших рядах, в інших полиць… Нічого, ми не горді — я знову пішов за ними.

Хвилин п’ятнадцять я бігав туди-сюди по павільйону в пошуках продавців, чиї фірмові жовті майки, як на зло, миготіли близько-близько в сусідніх рядах. За мною меланхолійно спостерігали два касира: ну а що, бігає клієнт туди-сюди, звичайна річ… Ось і задумаєшся, що ж у підсумку краще.