Ми вже окремо

28

Ось уже півтора року я молода мама. Виховую разом з чоловіком прекрасну дочку і разом з нею з’являюся в безлічі громадських місць: кафе, поліклініках, кінотеатрах, дитячих садах, на численних гостьових прийомах. Я не найромантичніша натура, тому ніколи не вживаю слово «ми» у відношенні доньки. Від мене нереально почути: «у нас болить животик», «ми вже навчилися ходити», «ми плачемо по ночах». Скільки ж я всього наслухалася!

— А чому ти не кажеш: «ми втратили зубик»? Ти що, не любиш свою доньку?

Не зрозуміла, а де зв’язок? Я з дитинства прищеплюю дочки самостійність, хоч вона ще ні фіга не розуміє. Чого я буду сюсюкати? Мені приємно думати, що моя дочка — індивідуальність, і я розповідаю про неї, як про своїй подрузі, мамі або будь-якому іншому людині.

— Якась ти неласкава з дитиною. Б’єш її, напевно?

Логіка — просто відпад. Дивлюсь я на вас, як ви спробуєте вдарити дитину, і що при цьому відчуєте. Та й за що бити таку крихту?

Прийшли в поліклініку після хвороби. Лікар робить «козу» дочці, тицяє їй в око, від чого та починає ридати. Питає в мене:

— Рецидиви температури у нас були?
— Ні, температура у неї більше не піднімалася.

Лікар піднімає очі, дивиться на мене, як на горилу у зоопарку, через хвилину струшує ненависть з очей і починає писати довідку, не промовивши більше ні слова.

Шановні, я розумію, ви звикли до того, що матусям після пологів зносить голову, і вони починають на словах поєднувати себе з дитиною. Я нічого проти не маю, але не намагайтеся переробити мене: сюсюкань ви від мене не дочекаєтеся. Думається мені, дитина мій подорослішає набагато швидше ваших. Задовбали!