Чотириста голодних ротів

38

Наш комп’ютерний магазин працює вже два роки. За рік до відкриття в цьому приміщенні був продуктовий магазин.

Початок теплого липневого дня. На порозі з’являється бабуся. Маленька, висушена до того стану, що вітер повіє — звалить, але в очах горить невгасимий пожар. Не дивлячись на вивіски, не помічаючи намальованих на рівні очей комп’ютерів і принтерів (спеціально зображених яскраво, помітно), бадьорою риссю бабуся підбігає до продавця і з ходу рубає:

— Дайте мені дванадцять кіло борошна і тридцять висівок!
— Жінка! Це не продуктовий магазин, а комп’ютерний.
— А мені і не потрібні продукти, — оглядає бабуся полиці з апаратурою, — і ваші комп’ютери теж. Ви мені дайте дванадцять кіло борошна і тридцять висівок.
— Але тут немає борошна і висівок…

Краще б він цього не говорив. Врубається ультразвукова система з вихідною потужністю, порівнянної з реактивними двигунами винищувачів на зльоті.

— Ви все брешете, торгаші прокляті! Я купила 150 курчат і 250 каченят, і мені їх годувати треба! Я спеціально їхала з хутора Могилянську! (Ми потім на карті знайшли це місце: від нас в сорока кілометрах.) Я піду в Білий дім на вас скаржитися!
— Жінка! Миленька! Не треба скаржитися! Той магазин три роки тому вже закрився, і борошна з висівками вже немає.

В очах пропадає вогник божевілля і з’являється розум. Бабуся нахиляється до продавця і вкрадливо питає:

— Так вони що, все вивезли?!